«Я хороший?» «Чому зі мною не хочуть дружити?» «Мені погано… А з ким про це поговорити?» «Чи можу я сам про себе подбати?» «Що робити, якщо я втрапив у халепу?» «Чи можу довіряти іншим?»
Мені здається, саме ці питання є найважливішими у дитинстві. Не лише таблиця множення, правила правопису чи як покращити оцінки в щоденнику. Бо відповіді на ці питання дитина шукає не лише сьогодні — вона понесе їх із собою в доросле життя: у стосунки, кар'єру, світогляд.
Ми часто сприймаємо школу як місце, де навчають читати, писати й рахувати… Але насправді школа — це маленький тренажер життя. Адже тут діти щодня дружать і сваряться, вчаться домовлятися, будують свої стосунки та проживають перші невдачі, помиляються, миряться, шукають своє місце серед інших і поступово відкривають себе.
Саме тому поруч із академічними знаннями такими важливими стають м'які навички: уміння розуміти свої емоції, будувати стосунки, аналізувати свою поведінку та поведінку людей поруч, споживати контент і відрізняти правду від вигадки, просити про допомогу, ухвалювати рішення, бачити свої сильні сторони й не боятися робити помилки.
Ось про це мені й захотілося написати книгу.
Коли редакторка запропонувала створити воркбук для дітей молодшого шкільного віку, я спочатку розгубилася. На той момент я вже значно більше працювала з дорослими командами, ніж із дітьми. Але що довше думала над цією ідеєю, то сильніше розуміла: усе, з чим ми стикаємося в дорослому житті — самооцінка, довіра до себе, взаємодія з людьми, сміливість діяти, — починається значно раніше. У садку та молодшій школі.
Так народилися «Твої суперсили».
Я не хотіла створити ще один зошит чи тренажер із правильними відповідями, набір вправ «для розвитку». Мені хотілося зробити книгу, яка стане приводом для розмов, роздумів і пізнання себе. Не лише між дитиною й книгою, а насамперед між дитиною та дорослим.
Тому вся книга побудована навколо простого шляху — «Я. Ми. Вони.»
Спочатку дитина знайомиться із собою. Досліджує свої сильні сторони, емоції, інтереси, цінності та мрії. Вчиться відповідати на прості, але дуже важливі запитання: «Який я?», «Що в мене виходить?», «Що для мене важливо?». Приймає себе й не прагне подобатися іншим, доводити свою важливість.
Потім переходить до взаємодії з іншими. Вчиться дружити, домовлятися, відмовлятися від того, що незручно чи неприємно, працювати в команді, бачити сильні сторони інших людей, просити про допомогу і самому ставати підтримкою.
І лише після цього відкриває для себе ширший світ — спільноти, волонтерство, добрі справи, відповідальність за те, що відбувається навколо.
Після виходу книги мені, звісно ж, дуже хотілося перевірити одну річ: чи справді вона працює так, як я задумувала. І я пішла з воркбуком до дітей. На презентаціях ми не просто перегортали сторінки. Ми проживали їх разом. Хтось із захопленням розповідав про свою майбутню професію чи хобі. Хтось уперше наважувався сказати, чого боїться. Хтось ділився тим, ким найбільше пишається. І щоразу я бачила одну закономірність: коли дитина починає говорити про себе, вона ніби відчиняє двері у свою дуже особисту кімнату.
Саме тоді я ще раз зрозуміла: жодна вправа не працює сама по собі. Вона оживає лише тоді, коли поруч є дорослий, який не оцінює, не поспішає виправити чи дати правильну відповідь, без тиску чекає, коли дитина буде готова поділитися своїми думками. Дитині потрібен дорослий, який створює простір довіри.
Але найбільше відкриття ця книга подарувала мені не як авторці. А як мамі.
Звісно, моя найменша донька теж захотіла погратися зі мною та почитати, що ж там мама такого написала і чому інші діти люблять говорити про те, що є в книзі.
Одного вечора ми відкрили сторінку «Моя команда підтримки». У центрі зірки — Соломійка, а навколо — промінчики, на яких потрібно записати імена людей, до яких можна звернутися, коли складно. Я подумки вже уявила, що там будуть усі: ми з татом, сестри, бабусі, дідусі. Та коли донька закінчила, я побачила зовсім іншу картину. На променях були ми з татом. Двоє друзів і вчителька.
Я відчула легке здивування. Знаєте, щось на кшталт: «А чому тут немає бабусі? Чи сестер? Що відбувається?»
Ще кілька років тому, можливо, я одразу почала б уточнювати або навіть переконувати. Але цього разу зробила інакше. Я просто попросила розказати мені про свої «промінчики». Донька почала говорити. Про подругу, яка завжди чекає її після уроків, і про те, як вони вигадують ігри та весело проводять час на перервах. Про свого друга, який її підтримує, а вона — його. Про вчительку, яка ніколи не сміється з помилок, завжди допоможе й почекає. Про тата, який уміє заспокоїти одним поглядом і міцними обіймами. Про мене — бо «ти завжди вислухаєш і дуже мене любиш».
І в ту мить я отримала дуже важливе усвідомлення: команда підтримки — це не перелік найближчих родичів. Це люди, поруч із якими дитина почувається в безпеці. Саме тоді я зробила ще одне відкриття: багато вправ у книзі мають ще одну цінність. Вони не перевіряють дитину. Вони допомагають дорослому побачити її внутрішній світ.
Якщо ми, дорослі, не будемо чекати «соціально правильних» відповідей, а натомість навчимося ставити прості уточнювальні запитання — «Розкажи мені більше», «Чому саме так?», «Що ти зараз відчуваєш?» — ми часто почуємо набагато більше, ніж очікували.
Мені здається, саме заради таких розмов і варто було писати цю книгу.
Як почати працювати з книгою вдома?
Мене часто запитують: з чого почати? І відповідь дуже проста — не поспішайте.
Не ставте собі за мету пройти всю книгу за кілька вечорів. Це не марафон і не домашнє завдання. Іноді достатньо однієї вправи. Однієї чесної розмови. Одного запитання, після якого дитина замислиться або повернеться до нього наступного дня.
Якщо дитина відповідає: «Не знаю», не поспішайте підказувати. Можливо, це перший раз, коли вона справді шукає відповідь усередині себе. Можна просто сказати: «Добре. Відкладімо це й дамо собі трохи часу подумати. Якщо захочеш — повернемося до цього пізніше».
Якщо дитина не хоче виконувати вправу — теж не страшно. Не кожен день однаково підходить для відвертих розмов. Ця книга не про правильне виконання завдань. Вона про довіру. А довіра не виникає під тиском. Діти дуже швидко зчитують наші реакції, настрій і готовність до взаємодії. Ліпше відкласти, ніж провести час так, що дитина не захоче більше обговорювати вправи та свої відчуття.
Часто запитують і про вік. Чи однаково книга працює для семирічної та десятирічної дитини? Так. Але діти по-різному відгукуватимуться на формат відповідей і обиратимуть способи взаємодії.
Молодші діти більше малюють, фантазують, відповідають образами. Старші вже пояснюють свої думки, сперечаються, аргументують, ставлять зустрічні запитання. І це прекрасно. Бо кожна сторінка росте разом із дитиною.
Мені дуже приємно бачити, що сьогодні воркбук живе не лише вдома. Його використовують учительки початкової школи, психологи та класні керівники — під час класних годин, індивідуальних зустрічей і групових занять. Не як підручник із готовими відповідями, а як інструмент для створення простору, у якому діти можуть говорити про себе без страху бути оціненими.
І, мабуть, це саме те, про що я мріяла, коли писала цю книгу.
Я не вірю в чарівні книги. Не вірю у швидкі рішення, десять кроків до ідеального батьківства чи універсальні поради, які однаково працюють для всіх. Я вірю в інше. У дорослого, який знаходить час сісти поруч. Який ставить не правильні, а щирі запитання. Який не поспішає виправляти. Який готовий слухати.
Бо саме в таких розмовах народжується довіра. І саме з довіри починається дорослішання. На початку цієї статті були дитячі запитання: «Я хороший?», «Чи можу я?», «Чи впораюся?»
Я дуже хочу, щоб після останньої сторінки книги дитина не отримала готові відповіді. Я хочу, щоб вона відчула дещо важливіше: «Я можу», «Я спробую», «У мене вже є моя сила. І я лише вчуся нею користуватися».
Якщо після взаємодії з моєю книгою у вашій родині з'явиться хоча б одна нова щира розмова — значить, вона вже виконала свою найважливішу місію.
Коротка справка:
Ганна Новик — освітянка, тренерка й управлінка з понад десятирічним досвідом у дошкіллі. Свій шлях почала практичною психологинею в сільській школі, згодом здобула фах організаторки дошкільної освіти й працювала вихователькою у приватному закладі. З часом її роль зростала: від роботи безпосередньо в групі — до керівництва дошкільним підрозділом і стратегічної роботи з командами та освітніми процесами. Сьогодні Ганна працює на перетині практики, управління й тренерства — навчає освітян, супроводжує команди та допомагає вибудовувати системи, які витримують реальність, а не лише гарно виглядають на папері. Пише й говорить про дошкілля як людина, що пройшла цей шлях зсередини — з помилками, пошуками й переосмисленнями, — і переконана, що саме дошкілля є тим напрямом сили, з якого починаються зміни в усій освіті.
Книга “Твої суперсили”:
