Засновниця онлайн-платформи School Navigator та шкільного проєкту в Румунії UkrKidsHub, дослідниця освіти Ірина Єцкало поділилася власним досвідом і баченням післявоєнної освіти під час другого воркшопу для освітян «Якою має бути післявоєнна освіта?» від Ліцею Educator.
Що було до 24 лютого
До 24 лютого я працювала у власному проєкті School Navigator. На той момент це була агенція по підбору шкіл, а не онлайн-платформа. До мене зверталися батьки, а я аналізувала їхній запит, складові кожної школи, ринкову кон’юнктуру і давала особистий рейтинг закладів, що підходять конкретно цій родині. Тобто я займалася індивідуальним підбором шкіл.
Що змінилося після 24 лютого?
З 24 лютого ми дуже швидко перемикнулися в турборежим. Насамперед я проаналізувала, чи мої попередні напрацювання актуальні тепер. Чи буду я продовжувати займатися цим у режимі воєнного часу, чи тепер це просто нікому не потрібно й треба все робити з нуля. У цей момент я дала собі відповідь, що це буде потрібно навіть більше, бо зараз батьки будуть підбирати школу не стільки в Києві, скільки за кордоном. І бажано, щоб це була якась українська школа чи заклад з українськими предметами та культурними напрямками.
Тож у перші дні я почала писати в усі школи Європи про те, що в нас почалася повномасштабна війна і зараз буде масове переселення батьків з дітьми, які шукатимуть освітні заклади. Я питала, чи є в них можливість прийняти певну кількість наших дітей на будь-яких умовах.
Так з’явився проєкт EduForSafety, що є похідною від School Navigator. Суттю цього проєкту була організація онлайн-занять для дітей, щоб хоч якось відірвати їх від надзвичайно стресових умов, і надання інформації для батьків щодо закордонних шкіл, що готові прийняти до себе на навчання українських дітей.
Повномасштабна війна лише почалася, а я вже думала про те, що ми зараз будемо відбудовувати не тільки країну, але й суспільство. Моєю метою стало дати можливість вижити українській культурі.
Наступним кроком було створення мережі телеґрам-чатів для вчителів. Там ми публікували вакансії й знаходили кандидатів. Одна колега поділилася, що 60% персоналу для своєї школи в Німеччині вона набрала саме завдяки одному з наших чатів.
Далі була офлайн-робота у місті Румунії, куди я прибула після того, як виїхала за кордон. У Тімішоарі в мене запитали мої знайомі, як вони можуть мені допомогти, і я відповіла, що мені потрібен простір для дитячого проєкту. Мене познайомили з людьми, які мені могли допомогти: Анжела – з муніципалітету, Моніка – засновниця приватної школи та Теодора – людина, яка видає гранти. Цього було достатньо для старту.
Я розповіла їм про свою ідею, що треба простір, де діти будуть знайомитися один з одним, соціалізуватися. Я пояснила, що для цього мені треба приміщення, меблі, вчителі та зарплати для них. І вони це все мені надали.
Я повірила, що навіть якщо я одна в незнайомому суспільстві, я все одно можу щось робити. І я почала це робити
19 травня розпочалася історія школи UkrkidsHub, яка народилася з літнього дитячого проєкту. Було дуже страшно, адже на той момент у нас були лише перемовини про фінансування. Тому я боялася наймати людей, бо я могла пообіцяти їм лише дітей і приміщення, і це все. Був ризик, що вони будуть просто волонтерити.
22 червня UkrKidsHub нарешті отримав фінансування. Протягом літа ми змогли найняти 4 людини в команду й відкрити кілька вікових груп, щоб забезпечити різноманітною діяльністю дітей віком від 4 до 12 років.
У якийсь момент я зрозуміла, що проаналізувала так багато сайтів освітніх проєктів, попрацювавши над якими, школи можуть мати кращий ефект у продажах та репутації. Тож я написала статтю-гайд, де висвітлила тему створення та наповнення сайтів, роботу із соціальними мережами та спілкуванню через месенджери.
Репутація є в будь-якому випадку. Просто або її створюєте ви, або це робить хтось за вас
Тому я пропоную вам взяти цей процес у власні руки. При правильній роботі з репутацією у майбутньому у вас з’явиться набагато більше можливостей для розбудови будь-яких проєктів. Тому рекомендую ознайомитися зі статтею про те, як приватним школам покращити комунікацію.
6 липня, через 1,5 місяця з моменту запуску проєкту, відбулося офіційне відкриття UkrKidsHub, за що ми вдячні нашим донорам.
Протягом цього часу я давала дуже багато інтерв’ю, намагалася бути амбасадором України, а не просто біженкою. Це дало свій ефект. Ми весь цей час просили можливостей для українців і вони тільки зараз починають відкриватися. Наразі ми реєструємо свою громадську організацію в Румунії задля того, щоб співпрацювати з місцевою громадою на рівні культурних проєктів, муніципалітету й бізнесів. Це потрібно, щоб українці могли засновувати тут свої маленькі підприємства, кулінарію, будь-який хендмейд тощо.
Уже йшло 16 серпня, а ми й досі думали про те, чи буде створено українську школу у Тімішоарі. Ми збиралися з представниками громадських організацій, муніципалітету, різних секторів, обговорювали, що можемо зробити, узгоджували деталі й необхідний для цього бюджет.
20 серпня – історичний день для School Navigator. Це був день запуску онлайн-платформи та початку реєстрації шкіл на нашому сайті. Зараз цей сервіс активно розвивається, на ньому вже зареєстровано понад 400 освітніх закладів.
Але восени я була на межі закриття проєкту UkrKidsHub. Це було величезне розчарування, адже школа вже запустилася, вчителі працювали, діти ходили до школи. Підійшли осінні канікули, у мене борги по зарплатах, а фінансування ми досі не отримали. Лише команда, яка була зі мною іще з літа, не дала мені опустити руки.
19 грудня ми отримали грант від UNICEF. Це зайняло 1,5 місяця перемовин, які могли нічим не увінчатись, як показав попередній досвід обіцянок від інших донорів. Але ми вже видихнули, вдихнули на повні груди та працюємо. Крім того, наша команда виросла від 4 людей до 11. Це був дуже великий виклик зробити так, щоб нові люди почули наші цінності та правильно підхопили робочий процес.
Протягом усього часу пошуку фінансування я писала листи всім тим, з ким познайомилась під час перебування у Тімішоарі. І от коли фінансування надійшло, я написала усім причетним про цю новину і подякувала за те, що підтримували нас тим, чим могли. Серед цих людей було три журналісти, які відповіли мені із пропозицією написати про нас статті. Це підтримає не лише проєкт, а й імідж українців загалом. Моя історія ще раз доводить, що варто пробувати. Ми здатні на великі справи.
Доєднуйтеся до нашої сторінки у Фейсбуці, Інстаґрамі та телеґрам-каналу, щоб нічого не проґавити
