Чи можливе усвідомлене навчання у початкових класах?

   Як зауважувалося у статті “Дорога до усвідомленого навчання” для ефективного навчання необхідно враховувати три компоненти. Це:

- самопізнання (що слугують “точкою А”); 

- потреби, що мають лягати в основу цілепокладання (“точка Б”), та 

- сенси, що становитимуть та підтримуватимуть довгострокову мотивацію.

   Дійсно, з точки зору психології, ці сходинки - ідеальна основа для руху по траєкторії усвідомленого навчання. Однак чи можливе втілення цього підходу на практиці у формальній початковій освіті? 

   Розгляньмо кожен із складових та пошукаємо разом способи, що можуть наблизити родину у шляху індивідуалізованого навчання дитини.

1. Самопізнання

   Надзвичайно важливим у навчанні початкових класів є базове пізнання себе. У цьому віці в дитини лише формується абстрактне мислення. Відтак не дивно, що те, що дитина не здатна “приміряти до власного життя” або ж до чого не може буквально “доторкнутися руками”, майже не затримується у неї в пам’яті. 

   У цьому розрізі, з одного боку, позитивним є те, що навчальні інституції вже зафіксували це, як базовий принцип побудови навчальних процесів. Зокрема, із цим свого часу було пов’язане переформування предмету “Навколишній світ” спочатку в “Я у світі”, а потім і в “Я досліджую світ” (за реформи НУШ). Або ж, до прикладу, для можливості забезпечення навчання через практичний досвід, єдиними тематичними лініями із українською мовою та математикою були об’єднані предмети “Основи здоров’я”, “Природознавство” та “Я у світі”. 

   Однак, з іншої сторони, у формальній освіті вистачає і факторів, що можуть і драматично звужувати доступ дитини до самопізнання. До них можна віднести: і розмір класів, і перевантаженість вчителів, і невміння адаптовувати матеріали під дітей конкретного класу, і “гоніння за програмою”. Накладає до всього труднощі і те, що як діти, так і динаміка в класі постійно змінюється, а виховні години, де можна було би, по ідеї, поговорити з дітьми про дітей забираються під заміни або підготовку до позакласних подій.

   Так що ж робити, особливо, якщо у вас немає змоги знайти кращу школу чи вчителя?

1. Супроводжуйте процес 

   Сприймайте шкільне життя дитини серйозно. У дитини не виникне стійкого інтересу до навчання чи до себе як учня, якщо найближчі для неї люди транслюють, що це - не важливо, чи це - її власні проблеми. У початковій школі буде формуватися цікавість лише до того, що забезпечує контакт із важливими дорослими чи іншими дітьми. Отже, якщо у списку ваших інтересів не існує її навчання, то пізнавати себе дитина, скоріше за все, буде виключно від онлайн-ігор, де соціального схвалення та дофаміну вона отримуватиме вдосталь. 

   Пересвідчіться у тому, що ваша дитина знає, що батьки - це люди, до яких вона може прийти зі своїми проблемами, і вона не буде висміяна. Якими б абсурдними не були скарги вашої дитини на втому чи домашнє завдання, дайте їй знати, що ви ставитеся до них та її навчання серйозно. В іншому випадку, зневаживши декілька разів почуттями дитини в початковій школі (особливо на користь чужого дорослого), вам буде надзвичайно важко знайти контакт із нею у підлітковому віці.Тоді ж, у випадку, якщо у неї виникнуть реальні проблеми, вам доведеться довідатися про них останніми і, цілком вірогідно - від інших.

2. Не драматизуйте

   Зі своїх шкільних років ми вивчили 2 типи батьківської поведінки: звинувачення “двієчників” та пишання “відмінниками”. Забудьте про них. Самопізнання тут нема.

• Навчіть свою дитину ставитися до навчання, як до квесту, який в тій чи іншій формі вам доведеться із нею пройти. Розкажіть їй про типи освіти, про плюси і мінуси того, де вона навчається саме зараз. Розкажіть, що по тому, що вона вивчає, вона може довідатися, що у неї виходить краще, та на цьому зосередитися. Поясніть, чому для вас важливо, щоб вона вміла, наприклад, писати. 
• Не бійтеся говорити чесно, це в рази краще ніж апелювати стигмами “ну математику вже ти точно маєш знати”, “ну вже 1 сторінку в день ти маєш читати”. Спочатку самі задайте собі “чому?” і спробуйте на нього відповісти. І привіт “подвійна вигода”: усвідомленіша тепер не лише ваша дитина, але й ви.

   Ну і пам’ятайте, що усі ми якось завершили школу, тож це станеться так чи інакше. Зараз же лише від вас залежить, яким буде досвід у цьому вашої дитини: драматичний чи пізнавальний.

3. Навчіть себе та дитину помічати, що змінилося 

   Звертайте увагу на правильний діалог. Для цього зміщайте акцент із результатів (вона вам потім їх сама розповість) на дитину. Запитуйте не “Що ти сьогодні отримав?” або “Що задали?”, а “Чи краще ти себе сьогодні почуваєш? Чому?”, “Як тобі вдалося пережити контрольну?”, “Ти сьогодні пізніше прокинувся, як ти почував себе на першому уроці? Чи вдалося прийти до тями? Ого. Швидко?”. Задавайте конкретні питання, що містять спостереження за своїм станом і продуктивністю, жартуйте, дайте простір подумати, чи проігнорувати запитання. Можете спитати, “чи нормально тобі говорити чи ти хочеш відпочити?” Проявляйте інтерес та увагу. Це може зайняти у вас всього 5-10 хв розмови на день, а дитина вже вчитиметься помічати себе і свою динаміку.

   Це вже - дуже немало. Адже як тільки учень починає відслідковувати свої зміни в навчальному процесі, він (вона) поступово починає переходити із позиції “зі мною щось роблять” у позицію “я росту”. При цьому - не лише набуваю знання, а ще й бачу свій ріст, покращення своєї особистості. 

   І важливо: батькам варто робити те саме. Озвучувати свої зміни. Ділитися тим, що ви теж щось не знали, вчилися, помилялися. Це знімає напругу і створює культуру розвитку, а не оцінювання.

4. Культивуйте допитливість 

   Насправді, якщо вам вдасться виконати пункти 1–3, цього вже буде цілком достатньо. Ваша дитина вже перестане бути просто пасивним слухачем, а стане свідомим та активним учасником навчального процесу. Але можна піти і далі — та допомогти дитині ще краще пізнати себе, розвиваючи її допитливість.

   І справа не в тому, що допитливість - це не вбудована дитяча риса. Просто школа іноді може пригальмовувати її через однаковий для всіх темп і вимоги. Тому тут доцільним буде таки знайти час та долучитися до виконання домашніх (додаткових) завдань разом із дитиною.

• Читайте разом та дозволяйте своєму учневі (ниці) відхилятися від теми. Якщо дитина, читаючи про воду, раптом питає про дощі в Африці — це не “відволікання”, це - мислення. Якщо вона запитує “а звідки взагалі взялися букви?” — це не “заважання”, а спроба побачити ширший контекст. Помічайте це та схвалюйте. “О, тебе зацікавила ця тема? Тобі захотілося довідатися додаткову інформацію? Давай пошукаємо разом. Ти б хотів (ла) зараз, чи коли дочитаємо до кінця?” і т.д. і т.п.

• Не бійтеся казати “я не знаю”. Але додавайте: “давай дізнаємося разом, якщо тобі цікаво”. До речі, ні вам, ні дитині не обов’язково має хотітися шукати додаткову інформацію. Це вже - про формування усвідомленої допитливості. Адже іноді - зауважити виникнення інтересу та спільно відмовитися від пошуку відповіді може бути також цілком окей. Дуже корисна навичка в епоху інтернету, до речі. 

   Таким чином, ви можете залучитися не стільки в академічні досягнення дитини, а скільки - в допомогу з формуванням власного стилю навчання та глибокої дослідницької позиції. А це вже - фундамент довгострокової внутрішньої мотивації.

2. Потреби

   Дуже цікаве місце саме у початковій школі. Адже тут перед дорослими стоїть виклик: як не втратити сензитивний період опанування читання і письма дитини та, водночас, дати широкий діапазон активностей для з’ясування її сильних сторін. В ідеалі, хороший класний керівник у ході шкільних занять міг би виявити тип інтелекту за згадуваним Гардернером і навіть сформувати підгрупи з окремими методичними матеріалами. 

   Однак тут якраз часто і конфліктують уявлення батьків про те, якою має бути дитина, і її здатність опановувати матеріал, та прагнення викладача “дати програму і результат”. Тож допоки керівники навчальних закладів не можуть полагодити між собою ці три сторони (амбіції батьків, вчителів та реальні здібності учнів) діти несвідомо вимушені знаходитися між трьох вогнів. Таким чином, замість того, аби навчатися бути собою та розставляти пріоритети, вони натомість, вчаться балансувати між вимогами “впливовіших чи небезпечніших” дорослих. 

Що ж тоді робити?

   Вихід - лише воювати за дитину. Розвивати навички медіації. Гадаю, тут якраз те місце, де педагогіку почали називати “мистецтвом”. І мистецтво полягає не в підходах чи педагогічних інструментах. А в умінні дорослих побачити дитину цілісно та збалансувати навчальні програми із базовими, принципово важливими потребами:

• у безпеці;

• у прийнятті;

• у визнанні унікальності;

• у помилці без сорому.

   Адже, якщо ці вітальні потреби ігноруються, то мозок дитини автоматично починає працювати не на засвоєння, а на захист.

   Тому “воювати за дитину” в даному контексті означає аж ніяк не конфліктувати, а - пробувати домовлятися. Ставити запитання вчителю не з позиції звинувачення, а з позиції партнерства: “Які сильні сторони моєї дитини ви можете виділити?”, “Що я як мама / тато можу зробити вдома, щоб підсилити вашу роботу?”, “На чому моїй дитині зосередитися принципово, а де - достатньо буде базових знань?”.

   Таким чином, ми створюємо для учня те саме безпечне середовище. У ньому чітко простежуються, що дорослі — по один бік, що потреби дитини це — точка співпраці, і аж ніяк - поле для боротьби.

3. Сенси

   Тепер перейдімо до складного, хоча, як на мене, найбільш цікавого аспекту усвідомленості. До того, що лягає в основу довготривалої мотивації, або ж до сенсів.

   Сенси - це здатність сім’ї чесно дати відповідь на запитання “щоб що?”. Воно вимагає психологічної зрілості, терплячості та сміливості. Разом із цим - це широке поле для фантазії та спільних пошуків.

   Дайте спільно із дитиною відповіді на запитання:

1. Навіщо мені вчитися у Х років у школі?

2. Яку користь я можу отримати тут, якщо уявити, що вона існує?

3. Який реальний внесок у майбутнє я здійснюю, якщо відвідую навчальний заклад? (Пам’ятайте, відповіді мають бути щирі! Тож “спокій мами, що за дитиною хтось наглядає і вона сита, а інших варіантів нема” теж підійде!)

4. Що реально станеться найгіршого, якщо я пропущу цей рік навчання?

5. Як мені полегшити свій навчальний процес? Які в нього є труднощі?

6. Що я вже пройшов на дорозі шкільної освіти? Чим я можу пишатися?

7. Що я хотів би змінити в навчанні, якби це мені було під силу? (І не лякайтеся цих запитань. Так, 6-річка може сказати, що хотіла би за відвідування школи перетворитися у русалку, але це - не привід уникати таких розмов. Наступний раз скажете, після школи, що “русалка тобою пишалася б”. У другому класі можете перепитати, чи русалка все ще актуальна, і дитина тут сама вже побачить, на скільки виросла).

   Як ви можете бачити, сенси в розрізі дитячого самопізнання абсолютно не становлять глибоко філософських дилем, роздумів чи метань. Це - лише щирі особисті розмови про “навіщо”, здатність обмірковувати та переглядати своє ставлення до життя та навчання. Продовжуйте та видозмінюйте список запитань по мірі дорослішання дитини та залежно від вашого побутового контексту. Експериментуйте. 

   Головне - завжди тримайте навчання однією з важливих тем для розмови, і звертайтеся до них хоча би один раз на тиждень, коли усім комфортно. Бо саме так народжується усвідомленість та сенси. Із розмов, ігор, запитань, довіри. Не бійтеся помилятися. Вам усе під силу.

Замість висновку

   Тож, якщо підсумовувати, усвідомлене навчання можливе тільки там, де існує місце особистості дитини. Не - об’єкта реалізацій батьків,  не - рецепієнта програми, а - людини, що лише стала на шлях пізнання себе, своїх сильних сторін, своїх емоцій та прагнень. У кожному віці вона інша, але незмінним залишається одне: їй потрібна наша бережність, терпіння й щира присутність поруч.

   Для того, аби забезпечити його, спонукайте дитину до самопізнання та допитливості, шукайте з її вчителями спільного підходу, не забувайте говорити із ними про сенси та пріоритети, старайтеся бути уважними та чесними.

  Вочевидь, ми живемо із вами в ті часи, коли діти очікують від нас того, чого в дитинстві ми самі заледве мали. І щоб дати їм це, нам доводиться дорослішати разом із ними: переглядати власні переконання, відпускати звичні опори, вчитися слухати по-справжньому. Це непросто. Але, разом із тим, тільки від нас залежить, чи насмілимося ми піти із ними у цю подорож партнерства та усвідомленості, чи залишимо їх на самоті із своїми “надмірними” потребами.